Олександр Маринченко "Клятва"

Повернулася з тюрми Олександра Іванівна.
Почувши про це, Ілля Кулик одразу пішов до учительки. Він кілька днів тому виписався з лікарні. Хоч нога ще й боліла, далі лежати було небезпечно. Надто багато людей «провідувало» його... Доводилося поки що ходити з палицею.
Постукав у двері, але ніхто не обізвався. Ілля зайшов у хату і почув із спальні приглушений стогін.
Олександру Іванівну не можна було впізнати: посивіла, лице почорніло, очі глибоко запали, в них ледь світилось життя. Побачивши Кулика, учителька насилу всміхнулася.
- Вважай, повернулася з того світу, — журно мовила.
Ілля побачив, що в неї нема передніх зубів. Жаль гостро обпік його серце.
-  Нічого, - після    мовчанки    глухо     обізвався Ілля, -  вони  за  все скоро  заплатять  своєю  чорною кров'ю.
-  Важко  з   ними   боротись, -  похитала   головою Олександра Іванівна. -  Он бач, розгромили партизанський загін. Нема Ладичука... І тут, у Херсоні, наче собаки, бігають, усе винюхуючи...
Ілля, повагавшись хвилину, мовив:
- Хотів з вами порадитись. Тільки щоб нікому ні слова... Ми... боремось... Чують окупанти. Але що далі, то важче. Досвіду в нас ніякого, а гестапо вміє працювати. І підказати нам, як правильно діяти у підпіллі, тепер нема кому... От я й хочу податися у Вінницькі ліси, встановити зв'язок з партизанами...
Олександра Іванівна глибоко зітхнула, замислено потерла чоло.
-  Зима зараз, Іллюшо, холод. І ти ж там ні доріг, ні стежок не знаєш...
-  Знайду,— упевнено труснув чубом Ілля. — Люди підкажуть!
-  Ой, бережись, хлопчику! Шкутильгай побільше, може, вони каліку не зачеплять...
Олександра Іванівна витерла повологлі очі. ...Де пішки,  а де попутними підводами дістався Ілля на Вінниччину. Він ходив із села в село, розпитуючи про партизанів. На нього дивилися підозріло - чи не німецький шпигун? І відмовчувались або показували на ліс, мовляв,   десь   там.   Лише   один   білооловий   дід   повірив    Іллі,   що   він   свій    і   йому  вкрай   потрібно   зв'язатися  з  партизанами. Сказав правду.
-  Днів три тому проходили. Кажуть, ковпаківці. Он туди подалися. Спробуй, може, доженеш...
Не догнав. Довго блукав у порожньому лісі, заблудився, ледь не помер з голоду. Лісник, натрапивши випадково, вивів його на дорогу.
-  Іди,   хлопче,   швидше   туди,   звідки   прийшов, ось-оєь німці з собаками нагрянуть...
Змучений тяжкими мандрами й пригнічений невдачею, повернувся Ілля в Херсон.
В кінці січня він зібрав у себе дома підпільників. Вони сиділи за столом зосереджені, серйозні, змужнілі.
-  Друзі! - встав. - Нас   уже   багато - тридцять п'ять хлопців і дівчат. Пора нам об'єднатися в організацію. З єдиною суворою дисципліною, строгою конспірацією... Інакше ми довго не протягнемо...
-  Правильно! - обізвались підпільники.
-  Я думаю, що всім нам, товариші, треба прийняти клятву... Клятву на вірність!.. Якщо хтось попадеться - треба  вмерти,  але  зберегти  таємницю  нашої комсомольської організації...
-  Хай мене печуть на вогні, я їм нічого не скажу,— обізвався Женя Пасічник.
-  Хай мене рвуть на шматки... - піднявся Микола Букін.
Ілля взяв  аркуш паперу і врочисто прочитав:
-  «Я, вступаючи в комсомольсько-молодіжну підпільну організацію,  перед    лицем    своїх товаришів, перед лицем   всієї   нашої   Батьківщини   клянусь   до останнього подиху битися з фашистами, віддаючи все своє життя для перемоги над ворогом! Клянусь тримати у цілковитій таємниці прізвища та  імена  моїх друзів по зброї. А якщо я видам своїх товаришів, то хай моє ім'я, мої рідні будуть навіки прокляті всім нашим народом, а мене хай мої товариші нещадно покарають самою лютою смертю! Смерть німецьким окупантам! Ворог буде розбитий — перемога буде за нами!..»
Кожен з підпільників повторив клятву...
Потім обрали штаб підпільної організації. Ілля Кулик став командиром, Женя Пасічник — заступником, Михайло Осадченко - начальником штабу, Микола Букін - комісаром.
-  А  тепер, -  почав   Ілля,  як  уляглося  збудження,-  давайте   тверезо   помислимо,    що    нам   робити далі...
-  Та нас цілий загін! -  підхопився Михайло Осадченко. - Треба   йти   в   ліси.   Трохи   зброї   є,   решту добудем. Може, до партизанів приєднаємось.
-   Я   вже   був   там, -  насупився   Ілля. - У  лісах зараз лютують карателі. А ми ж там ні доріг, ні стежок не знаємо. Зв'язатися з якимось загоном мені не вдалося... А про харчі, про житло ти подумав? Зима ж... Ні, треба боротися в Херсоні. Важко, небезпечно тут, але можна бити окупантів...
-  Можна, - підтвердив  Микола   Букін. - Пропоную зірвати міст через Дніпро.
-  Кожного  дня   розклеювати   листівки, -  подала голос Шура Таран.
-  Спалити   склад   з   медикаментами, - обізвався Сергій Баздеров.
-  А знаєте що? - підхопивсь, блиснув очима Женя  Пасічник -  Давайте  на  весь  Херсон,  на  повний голос заявимо про себе!
-  Як? -  потяглися до нього підпільники.
-  Вивісимо  над  містом  в  День  Червоної  Армії червоний прапор!
- А де?
-  На   церкві.   Зараз  там   ремонт  даху,   і   легко можна дістатися до хреста.
-  Здорово   придумано! - засяяв   Микола   Букін.
-  Прапора ж немає, - мовила Клава Шапова-лова.
- Прапор є! - труснув чубом Ілля. - Наш, шкільний. Його зберіг Віталій Нікітченко...
Над Херсоном поволі пливла темна тривожна ніч, а в цій хаті ще довго звучали палкі розмови.

Джерело: Маринченко О. Останній паперовий змій: повість. - К.: Веселка, 1966. - С.84-89.

Календар подій

     1 23
4 5678910
1112 13 14 151617
18 19 2021222324
25262728293031