Василенко М.О. Твори

Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Частина 2.

Циця

«Я долю спитав: - Чи не ти без упину
Штовхаєш мене так безжально у спину?
Вона лише іклами хижо сяйнула:
- Штовхає тебе твоє власне минуле».
Рабіндранат Тагор

Восени 1952 року начальство заполярного лагеря вирішило забити скаліченого на виробництві коня і м’ясо віддати на споживу зекам. Про це першим довідався голомозий, тюхтійкуватий, з качиною ходою Циця (він завжди про все довідується першим) і повідав бригаді. В’язні новину сприйняли з пожвавленою радістю. За довге перебування в сталінських лагерях Заполяр’я вони вже й забули, коли їли будь-яке м’ясо. І раптом таке свято! Коня з поламаними передніми ногами, що пасеться за зоною, вони бачать щодня, але про нього ніколи не було мови. Тепер заговорили всі разом:
- Кажуть, конина смачна.
- Смачна, якщо готує калмик. У них конина - царська їжа. Вони з конини готують такі страви, що пальчики оближеш, - говорить кощавий зек і ковтає слину, що підступає до горла.
- Ти їв?
- Не їв. Мені казав знайомий.
- Хто казав? - запитав підсліпуватий в’язень у брудній робі.
- Калмик із третьої бригади.
- Того фраєра знаю. Він не калмик, а бурят.
- Не вмер Данило, так болячка задавила. Буряти і калмики одної матері діти. Для них кінь - і тяглова сила, і м’ясо, і кумис.
- Кумис від кобили, а від коня - тільки сеча. - Втрутився в розмову худющий довготелесий в’язень.
- Сеча? - з цікавістю на обличчі запитав днювальний бараку, який підмітав підлогу віником з мітлової лозини.
- Ти не знаєш, що таке сеча?
- Не говори дурницю. Я добре знаю, що таке сеча, але знаю і те, що коли у пустелі тебе безжально досмажує сонце, і спрага з ніг валить, то сеча стає дорогоцінною вологою. У такі хвилини мандрівник за мільйон рублів не віддасть і півкружки сечі. Він сам її вип’є.
- Ти пив?
- Не пив, а знаю.
- Сечу п’ють як ліки, - сказав горбоносий, горбатий, схожий на гірського великого птаха зек.
- Ти лікар?
- Не лікар, але знаю, що кажу. Ось, наприклад, брат моєї жінки Тодось довго хворів усілякими хворобами: то у нього тут болить, то там пече. Лікарі розводили руками, не могли визначити діагнозу. Прописували різні ліки. Він їх пив, пігулки пригорщами ковтав, а хвороба не відступала. Тодось геть змучився, висох, як гороховий стручок, подуй вітром – і розсипиться. Скоро чоловічу силу згубив. А його жінка - ще кров із молоком: побачить вродливого М’язистого мужика і в очі бісики пускає. Тодось усе те бачив, а вдіяти нічого не міг. Почав думати про самогубство. Тоді хтось сказав, що в недалекому селі мешкає стара баба, народна лікарка. Лікувати їй було заборонено, не раз у міліцію забирали, але, хто дуже просив і вона знала, що не донесе міліції, то лікувала. - В’язень зробив довгу паузу, оглянув присутніх. Вони стояли довкола нього, мов тіні кощавих істот, які вийшли з біблійного пекла і тепер не зводять з нього очей.
- Ну і що? - запитав Циця.
- Як «що»? Тодось погодився. Узяв під пахву курку і пішов до баби. Баба послухала, полапала, постукала і сказала: «Вилікую». Почала давати якусь мікстуру і змушувала Тодося пити її по півкружки. Пив акуратно. А хто б не пив , коли хоче видужати?
- Ну, і що? - знову запитав Циця.
- Що і що? Видужав. Тоді Тодось узяв пляшку міцного самогону, у сільській лавці купив трохи печива, цукерок і ще чогось там, і пішов до баби дякувати за ліки. Сіли, випили, налили ще раз, а може й два, і знову випили. Баба розкисла, язика розв’язала, каже: «А знаєш, Тодосю, які ліки тобі давала? Свою сечу». У Тодося волосся сторчма стало. Схопився за живіт. Допоки чухався, баба з хати у ліс чкурнула.
- Розповідаєш анекдота, - хтось сказав.
- Комусь, може, анекдот, а мені - правда.
В’язні не розходилися. Згадка про конину у них збуджувала апетит, вони подумки смакували м’ясною стравою, якою «гражданє» начальники вирішили їх почастувати. Мовчазний довготелесий в’язень, колишній партійний номенклатурник, який знав програму КПРС краще, ніж свої п’ять пальців, раптом, мов сам до себе, іронічно промовив: «Комуністична партія Радянського Союзу ставить завдання всесвітньоісторичного значення - забезпечити в Радянському Союзі найвищий життєвий рівень порівняно з будь-якою країною капіталізму», і, злякавшись своїх слів (чи не почув хто?) прикусив язика, хоча цитату із програми КПРС процитував слово у слово.
Від того дня Циця щоранку першим прокидався, вибігав з бараку, щоб подивитися на коня.
- Пасеться! - кричав з пагорка в’язням своєї бригади.
- Що?
- Кажу, кінь пасеться!
- Чому б не пастися? Пасеться й пастиметься допоки не застрелять або не вдарять бияком по голові. Коней б’ють бияками. Але коли це буде?
Цього ніхто не знав. Дні у підневільній тяжкій праці, хоч і не швидко, але минали, і гостра цікавість в’язнів до коня з часом почала згасати. Циця почав рідко виходити на пагорбок, а коли, бувало, вийде і повернеться до бараку, то розчаровано говорить:
- Собака. Пасеться і пасеться. Видужає і збіжить.. Ось тоді сю-сю... каші з м’ясом!
- Циця, заткни своє гризло! Слухати нудно. - гриміли в’язні. - Вигадав казочку про коня і тепер сам слину ковтаєш.
Циця замикався в собі, мовчки виходив із бараку або лягав на нари і вдавав, що спить.
Циця - лагерне прізвисько Феді Куропатницького. В’язні причепили йому таке наймення з того дня, коли, прибувши до лагеря, він уночі раптом прокинувся і, захлинаючись дитячим риданням, забелькотав про якусь тільки йому відому подію : «Воно ще мамкину цицю смокче… А Катька на курорт поїхала… Куди поїхала, стерва? Павло здурів і ти здурієш… Воно ще цицю смокче!..». А вранці невиспаний, з червоними від сліз очима, мовби нічого й не сталося, ішов із бригадою на робочий об’єкт. З того часу його вже ніхто не називав Федором, а тільки Цицею. Йому років двадцять від роду: середній зріст, кругле широке обличчя, дитяча усмішка і розширені, мовби від здивування, очі. Судили Цицю за якийсь побутовий злочин, але за який, не говорить. Молоді злодії у законі глумилися над ним, сміялися з його дитячої наївності і піддатливості:
- Циця, не шмаркай носом, винеси надвір парашу!
- Чому я?
- Ти найбільше смердів.
- Сьогодні черга отого кирпатого пацана, якого Моня під нари ночувати загнав..
- Кого? Смазь захотів? Забув учорашню хохму з фількіною грамотою про амністію? Ха-ха-ха!.. Повірив. Ха-ха-ха!.. Амністія тобі на тому світі буде, а на цьому ішач від дзвінка до дзвінка, допоки не посинієш. Чи, може, сам захотів під нарами ночувати? А там, бля, гарно, голодні щурі бігають, як скажені, вишукують поживу, а блощиці купами сидять.
- Іду.
Злодійчуки, які обслуговували кримінальних авторитетів, змушували його виконувати за них прислужницькі обов’язки:
- Циця, на цирлах до Моні чоботи чистити! Одна нога тут – друга там! Ну?!
- Чому я?
- Знову за рибу гроші? От стерва! Не розуміє человєчеського язика.
- Іду.
- Циця, закрий своє гризло.. Моня буде спати.
Моня - пахан, авторитет злочинців, горілиць лежить на нарах у кирзових чоботях, у губах димить недопалок цигарки. Він прищуреними очима позирає на свого прислужника «шестірку», низькорослого, верткого, з обличчям генетичного російського злодюжки, Пончика, і говорить:
- Пончик, сьогодні обід принесеш мені в барак, скажеш горбатому коку, що я занедужав, нехай не скупиться на кашу, бо буде те, що було минулого разу. Врубався?
- Ага, врубався, - промовив Пончик і знову почав шпетити Цицю:
- Циця, сьогодні про тебе калякали. Пацани хочуть концерту.
Циця злякано закліпав очима, замахав руками:
- Ні!.. Ні!.. Не хочу. Не буду…
- От фраєр! Будеш! Не зробиш, каструємо. Вичистимо, як кабанчика, і твої абрикоси викинемо псам.
«Концерт» - «розвага» кримінальних злочинців. Задля забави вони змушують молодих новоприбулих в’язнів або тих, які їм стали чимось не до вподоби, кукурікати по-півнячому або вити по-вовчому, або цілувати голу сідницю одному з блатних, або танцювати «на пузі», або босим виходити з бараку і стрибати у глибокий сніг тощо, - тобто «робити концерт».
Циця неодноразово на такому «концерті» кукурікав і гавкав, і повзав по підлозі вужем, зараз розгублений, перелякано кліпає очима, озирається навколо, сподіваючись на поблажливість дружків Пончика, що стоять доокруж. Але вони, прищаві, гостроплечі, худі, разюче схожі між собою, наче всі з одного інкубатора, такої надії не подавали.
- Циця, зробиш класно концерт, дамо цукру і хліба. З них наколотиш тюрю, а вона, бля, смачна!.. Не зробиш концерта, їстимеш кінське лайно або ссатимеш рябу суку горбатого вертухая.
- Хлопці, відпустіть. Минулого разу Моня казав, що більше концертів не буде.
- Моня, ти казав? – звернувся Пончик до пахана.
- Казав.
- Ну, що, пацани, чули, що Моня сказав? - запитав дружків Пончик.
- Не чули!.. Давай концерт!- закричали всі разом.
Вони почали штурхати Цицю, регочучи, і Циця вже почав було думати, чи варто далі упиратися, доки не побили? Але лихо не без добра. До бараку прожогом забіг молодий злодійчук і перелякано вигукнув:
- Пацани, суки Васютку замочили!
Злодії у законі, як за єдиною командою, раптово кинулися діставати зі схованок ножі, металеві пруття, молотки тощо. За хвилину барак спорожнів. Циця, не тямлячи, що сталося, залишився стояти посередині бараку.
- Чого стовбичиш! - хтось, надривно кашляючи, сиплим простудженим голосом сказав із горішніх нар. - Тікай, допоки
пришелепкуваті виблядки не повернулися. Вони, курв’яги, смердючі. Утікай!
Циця стояв.
- От дурило! Правду кажуть: материну цицю ще смокче. Хлопче, будь мужиком, не піддавайся шпані, тримай хвіст трубою. Утікай, бо буде пізно, глумитимуться стерви, знають, що ти їм здачі не даси.
- Ага, піду. А вони що там, ріжуться?
- Ріжуться. Та нехай ріжуться. Менше буде їх - більше кисню.
- Це погано, що ріжуться.
- Звичайно, погано, але якщо тебе ріжуть, то і ти різатимеш. Ось ти зарізав би свого нападника?
- Я? Ніколи.
- Кажуть, ти такий добрий, що і мухи не вб’єш. Це правда?
- Муху… вб’ю. Вона ж не людина. Мух і комарів убиваю наповал, бо вони кров п’ють. Людина ж крові не п’є.
- Дивлячись, яка людина. Буває така, що за своє життя море людської крові випиває.
- То я піду.
- Іди, іди.

… Був час обіду. Як завжди, з-під сінних подушок та матраців в’язні діставали свої щербаті дерев’яні або алюмінієві ложки, бляшані коробки та ішли до їдальні. Циця також пішов до своїх нар, підняв подушку, а там від ложки і слід прохолов.
- У мене ложку вкрали!.. – заволав Циця, і побіг до Пончика в сусідній барак.
Той, підібгавши під себе у вовняних шкарпетках ноги, сидів на нижніх нарах і, бавлячись, тасував нові карти.
- Ти взяв мою дерев’яну з кільцем ложку? Віддай! – несміливо звернувся до нього Циця.
Пончик розчепірив пальці рук, мов півник пазурі, чвиркнувши слиною крізь зуби, накинувся на нього:
- Фраєр, ти що, з цепу зірвався? У мене своїх ложок повно, твоєї немає, можеш подивитися.
- Чим їстиму?
- Сракою.
- Пончик, віддай ложку, - зі сльозами на очах продовжував просити Циця, впевнений, що вкрасти міг лише він, бо був, як казали, хворий на клептоманію: крав усяку дрібницю і згодом віддавав.
- Ти що, падло, не понімаєш? Смазь захотів? Я по-рускі говорю.
- Май сором, віддай,- не переставав просити Циця.
- У кого просиш? - сказав старий в’язень. - У нього там, де був сором, сороміцьке тіло виросло. На хвіст солі не насиплеш.
Наступного дня Циця на своїх нарах повісив великий аркуш білого паперу з написом заголовними літерами: «ЗАЛИШ УСЯКУ НАДІЮ КОЖНИЙ, ХТО СЮДИ ВХОДИТЬ».*
- Го-го-го!.. - реготали зеки.- Во фраєр дає!
- Він не міг такого придумати, - хтось сказав. - Мало має клепок у голові. Його до нас із дурдому привезли, і тут він дурочку править, очі людям замилює. Нехай скаже, хто йому підказав таке написати. Мабуть, політичні.
- Циця, ти придумав текст?
- Ні, не я.
- Хто?
- Данте.
- Данте? З якої бригади?
Негадано до бараку зайшов короткозорий наглядач Пінчушкін. Уткнувшись носом у папір, довго читав, не розуміючи.
- Що це таке? - запитав присутніх, блиснувши золотими зубами. – Що це таке, питаю?!
- У Циці ложку стирили. І він на Пончика бочку котить..
- Тут про ложку нічого не сказано. Хто написав?
- Написав Циця, а придумав Данте.
- Данте? З якої бригади?
Із гурту в’язнів до Пінчушкіна підійшов колишній викладач інституту Єгор Довженко, втрутився в розмову:
- Гражданін начальник, Данте - італійський поет, жив шістсот років тому. На аркуші цитата з його твору про пекло.
- Що ти мені мізки пудриш! Яке пекло?
- Італійське, не совєтське.
Наглядач примовк, примружив очі, замислився, чоло збрижилося, рот піввідкрився. Раптом:
- Що?! Совєтське пекло?
- Я сказав італійське.
- Ти сказав: совєтське. Тут чули всі. Ось ти! - наглядач тицьнув пальцем на підстаркуватого, виснаженого голодом в’язня. – Чув?
Той мовчить.
- Тобі що, павуки вуха заснували? У кота - мишки надумав погратися? Питаю: чув?
- Я? Ні. Не чув і не бачив.
- А ти чув? - звернувся до іншого, який, підшморгуючи носом, шкірив чорні зуби від тривалого вживання чефіру (кріпко завареного чаю).
- Не чув. Я далеко стояв.
- А ти, носатий?
В’язень переминається, оглядає присутніх:
- Я? Рябко мовчить, і я мовчу.
- Ладно. Розберемося. Так просто антисовєтська агітація не пройде. Довідаємося звідки і в кого ноги ростуть.
Наглядач з переможним виглядом зірвав аркуш із нар, звернувся до Довженка:
- Ти хто? Учитель? Підеш зі мною до опера, там усе розкажеш поправді. Посидиш у БУРі* - швидко викинеш Данта з голови. Мабуть, мало тобі суддя дав, тому і плескаєш язиком, продовжуєш вести антисовєтську агітацію.
- Гражданін сержант, я хотів зробити як краще, щоб не крали… Даю слово, більше не підказуватиму. Мовчатиму, як риба..
Амбітний, марнолюбний Пінчужкін саме такої покірливості від в’язня і хотів, тим більше від професора.
- Добре, на цей раз прощаю, але пам’ятай: порушиш своє слово, сидітимеш на сто грамів хліба і кружку смердючої води у бурі. Це я тобі гарантую, - пихато промовив наглядач і залишив барак.

… На краю зони за високим останнім бараком була невелика ділянка землі, залишена для забудови. Літом, за довгих полярних сонячних днів, вона заростала високою соковитою травою, карликовими берізками і розлогими низькими кущами заполярної верби, зацвітала багряними ягодами морошки, рожевим цвітом заполярного іван-чаю.
Циця у лагері задушевних друзів не мав. Усвідомлюючи відчуженість, жив своїм замкненим життям. Коли робилося особливо самотньо на душі, ішов на оту ділянку, лягав у зелений травостій і, склепивши повіки, довго лежав, мовби вростав у прохолодну соковиту рослинність, відчуваючи як голодне зморене працею тіло набирається свіжої сили, а душа - покою.
Одного разу там побачив невелику пташку з бурувато-сірими крилами і рудими грудьми, увінчану алмазними накрапами. Вона метушилася біля гнізда під кущем, з якого визирали жовтороті пухнасті пташенята. Циця завмер. Пташка також втупилась у пришельця. Нараз спурхнула і голосячи «ду-ду-ду!..», відлетіла на кілька метрів, сіла недалеко в траву, - відманювала людину від гнізда. Це був дутиш, крилатий мешканець тундри. Відтоді Циця, коли мав вільний час, ішов до гнізда, ловив мух, збирав личинки комах і ними годував пташенят, аж допоки вони не полетіли. Пізніше ще довго ходив туди, хоча пташок і не було. Наглядачі дивувалися з його витівок, але не забороняли, лише нагадували, щоб не перейшов заборонену зону біля дротяної огорожі, бо солдат на охоронній вежі може застрелити, і матиме рацію.

…Заполярна осінь прийти не забарилася. Швидко проминули літні короткі білі ночі, протягом яких навіть опівночі небо світиться. Учора ще було зовсім тепло і сонячно, а сьогодні появився пронизливий холодний вітер і скажено дує з Північного Льодовитого океану, і кружляють перші сніжинки, сідають на буйну зелену траву та листву низьких кущів. Тундрова куріпка почала білішати, пристосовуватися до зимових кольорів тундри, а перелітні птахи відлітати на південь, гелгочучи - чи то від радості, що летять у теплі краї, чи від смутку, що залишають гостинний край із озерами і ріками чистої води, багатої поживи.
Циця, вийшовши з бараку, пішов на ділянку. Кілька хвилин постояв коло мілкої ямки, де було пташине гніздечко, посумував, пошкодував, що гніздечко порожнє і повернувся назад з великим смутком на серці. У такі дні він ішов до колишнього священика української автокефальної церкви, який уже наверстав великий тюремний стаж і працював у лазні банщиком, мав там свою маленьку комірчину з вікном на південь. У лагері його звали Андрієм Тарасовичем. Правити Божу службу йому було заборонено, але товстого пожовклого від часу Псалтиря не відбирали, і він у вільний час читав його для «заспокоєння душі». Циця любив слухати монотонне тихе читання о.Андрія. Воно вабило його, звільняло від неспокою і тривоги, щось особливе вкладало в душу, якого не міг збагнути розумом, але відчував, що воно є, і воно потрібне йому. Про це сказав священикові. Той запитав:
- У Бога віруєш?
- Не знаю. Мама вірує, а батько каже, що коли б був Бог, то не було б стільки тюрем і неправди в Союзі; казав, що кремлівська влада не від Бога. Ось дивіться, Пончик носить на грудях натільний хрестик, а пахан Моня наколов на спині Ісуса Христа і хизується ним… А що роблять! Чому Бог їх не карає? Це такий Бог? Мабуть, батько казав правильно. Не знаю. Але коли слухаю ваше читання, то мені робиться на душі легше, - несміливо говорить Циця, і не кліпаючи, дивиться розширеними лагідними очима на остриженого отця Андрія, який рукою гладить свою сиву апостольську бороду, - її не дозволено голити, бо зафіксована в особовій справі.
Циця сидить навпроти священика і ловить кожне його слово.
- У тебе, Федя, душа чиста, як дорідне поле, але ще порожнє, не засіяне. Чим засієш, те і пожнеш, і це залежить лише від тебе.
- Чим сіяти?
- Словом Божим.
Кожного разу, коли Циця приходив до нього, той брав Псалтиря, сідав на ослінчику біля вікна і тихо чистим голосом читав.
Але цього разу на ослінчику вже сидів Єгор Довженко, а священик стояв, і вони дискутували:
- Андрію Тарасовичу, що не кажіть, а з нічого можна зробити лише нічого.
- Не погоджуюся. Бог створив світ з нічого, бо до нього існувало ніщо.
- Не розумію.
- Людину, як і світ, розумом не збагнути. Треба щиро вірити у Бога і мислити серцем. Серце найкраще бачить Боже світло, що світиться у темряві, але темрява його не поглинає.
- Що не кажіть, а світ змінюється, щось відходить у минуле, зникає, а щось нове приходить. Приходить і відходить, тільки безбожна влада комуністів залишається.
- Цілком погоджуюся з вами. Світ змінюється, бо він живий організм, і про це говорить істина Всевишнього. А щодо «кремлівської влади», то сказано: Всякому свій час, і кожна річ має свою пору під небом. Правосуддя має відбутися, хоч би загинув світ, і багато хто з перших, будуть останніми, а останні першими.
- Гарно сказано, та коли воно буде…Блажен муж, що не ходить на раду нечестивих і не ступає слідом за грішниками. Здається, так у Письмі сказано? Чи я помиляюся?
- Ні, не помиляєтеся. Але треба, Єгоре Пилиповичу, знати… - священик, не закінчивши фрази, замовк. У коридорі рипнули зовнішні двері..
- Хтось ходить, - сказав священик.
- Ходить той, хто у запічку сидить, - змовницьки мовив Довженко. - У лагері їх більше, ніж блощиць. Хочуть знати про що зеки говорять, про що думають. А ви, Андрію Тарасовичу, кажете, що справедливість восторжествує. Не видно. «Керуюча» надовго деформувала душі люмпен совєтікусів. Їх не виправити. Живуть, як сліпаки. Покажи їм світло, і вони його сприймуть за темряву.
Андрій Тарасович змовчав, збрижив чоло, задумався. Він дивився у вікно, за яким серцем бачив своє світло добра і правди, які і тримали його на світі. Він знав, що зло не від Всевишнього, і Всевишній переможе господаря зла. Його лице просвітлилося і він ласкаво, мовби тільки тепер побачив Цицю, запитав:
- Федю, чого прийшов?
- Ви читатимете?
- Сьогодні вже не маю часу. Приходь іншим разом. А що сталося?
- Та нічого. Просто згадав вас.
- То приходь завтра.

…За день до свята Жовтневої революції Циця забіг до бараку і радісно вигукнув:
- Коняки немає! Не пасеться. Його убили! Буде м’ясо!..
- А що я казав: коня уб’ють на честь Жовтня - хтось озвався із в’язнів. - Вони люблять убивати на честь…
- Як прийшли до влади комуністи, є що пити, є що їсти, - додав інший.
- «Є що їсти, є що пити» лише лагерним придуркам. А нам - ратиці.
- Досить! Закрийте свої помийниці! - гаркнув довготелесий бригадир, колишній злодій у законі, але потім «зсучився», відмовився від злочинних принципів, за що одержав від лагерної адміністрації посаду бригадира.- Будете ляпати язиками, потягну до опера.
- Трудно людині закрити рота, коли вона хоче їсти.
- Хавать людям дай, і вони мовчатимуть.
- Хто сказав? Ще слово - і всіх швиргону на сто грамів хліба. Не більше і не менше!
В’язні замовкли, добре знали свого бригадира, який легко міг вчинити безпідставне жорстоке покарання. Таке вже було, і не раз.
Наступного дня над дахом бараку КВЧ (Культурно - виховна частина) замайорів червоний прапор, а над вхідними дверима їдальні залопотіло гасло: «Да здравствует 35-я годовщина Великого Октября! Да здравствует Союз Советских Социалистических Республик!».
З нагоди свята начальство скоротило робочий день в’язнів на одну годину. Як тільки з робочого об’єкта повернулися бригади невільників у житлову зону, дебелий, рожевощокий кухар з рудим пухом на голові, пішов до вахти, де стояв стовп, на якому висіла штиба залізничної рейки, і з почуттям свого високого достоїнства ударив у штибу три рази молотком, зачекав хвилину, роззираючись, і знову - три рази молотком по штибі. Це був сигнал, що обід готовий.
Циці такий сигнал був не потрібний. Він давно вже стояв під дверима їдальні і, коли двері відчинилися, один з перших шмигонув усередину приміщення, підійшов до алюмінієвого бачка, над яким висів плакат: «Пей хвои настой, не заболеешь цингой!», взяв металеву давно не миту кружку, приковану товстим іржавим ланцюгом до бачка, зачерпнув хвойного напою, випив, і масажуючи пальцем ясна зубів, зайняв чергу до вікна видачі страви. Звідти сочився гострий запах кінського м’яса і лоскотав ніздрі.
Кухар у білому фартуху, без головного убору, черпаком із великого казана набирав рідку вівсяну кашу і сипав у дюралюмінієву миску (з нагоди свята до їдальні завезли металеві миски), потім клав туди шматочок кінського м’яса. Скільки кому класти, добре знав. За неписаним законом авторитетам кримінальної ієрархії клав більше, а роботягам менше.
Циця, відчуваючи гострий голод, сказав кухареві, коли той узяв миску, щоб насипати йому каші:
- Слухай, будь людиною, давай більше.
- «Давай» у Москві ще минулого року подавився, - мовив кухар і замахнувся на нього черпаком.
Циця не раз отримував від кухаря черпаком по лобі і тепер не став сперечатися, сів за стіл, зроблений із соснових неструганих дошок на хрестовинах, і почав швидко уминати свою порцію, голосно сьорбаючи.
За сусіднім столом у головних уборах уже сиділо двоє авторитетів блатних. Вони очікували своїх «шестьорок», які їх обслуговуватимуть; жестами пальців щось показували кухареві (Платон мій друг, але Петро - кухар). На відстані двох метрів від них у чунях з автогуми і в засмальцьованій дрантивій кацапейці стояв підстаркуватий худющий із брудним зморшкуватим обличчям і погаслими очима доходяга (лагерний дистрофік). Він знав, що після трапези блатних на столі залишаться недоїдки: це будуть крихти глевкого хліба або голова солоної риби, або листочок мороженої капусти, або крупинки каші, і це буде його щасливою поживою.
Від нетерплячки блатні пальцями на столі вибивають дріб, з неприхованою цікавістю позирають на зеків, що сваряться біля вікна видачі: комусь кухар подав неповний черпак каші, комусь дав рідкішої, а комусь густішої, комусь висипав черпак каші на голову…
Циця швидко поїв свою порцію, взявся за м’ясо. Але воно було жорстке, недоварене, і його не вкусити. Він дістав із бокової кишені куртки невеликого складаного ножичка, якого кустарним способом зробив йому знайомий слюсар, заозирався (ножі мати зекам заборонено) і порізавши м’ясо на дрібні шматочки, швидко їх проковтнув. Відчуваючи, що вовчий голод не угамувався, почав ретельно і зі смаком облизувати дерев’яну щербату ложку.
- Циця, перестань смоктати ложку, це не мамина циця, - гаркнув блатний.
Циця мовчки лизнув її останній раз, вийшов із-за столу, і раптом радісно вигукнув, ніби його осяйнуло ізсередини:
- Пташка! Дивіться: пташка!
- Йо-мо-йо!.. Дійсно, пташка! – здивовано сказав хтось.
На перехресті рами вікна, у якій не було шибки, сиділа невелика сіренька пташка. Вона кивала голівкою, ніби казала: «Люди, дозвольте погрітися. Надворі холодно, а мені ще далеко летіти, і я голодна. Дозвольте». Люди мовчали, і вона, сприйнявши мовчання за згоду, легко спурхнула і тихо полетіла попід стелею просторого приміщення їдальні. Зеки поглядами прикипіли до неї, слідкуючи за її польотом, повертали голови то праворуч, то ліворуч.
- Ти ба! Вона нюхом почула м’ясо і прилетіла із Воркути. Вовчий нюх має. Вовки за десять кілометрів чують, де що лежить для них смачне.
- Такі пташки м’ясо не їдять, вони хробакоїдні, корисні, - сказав Циця і махнув рукою, мовби її привітав.
Зеки почали махати руками, кидати головні убори. Пташка швидко знесилилася і сіла на столі біля Циці. Циця легенько взяв її, притиснув до грудей. Це була каштаново-руда пуночка, мешканка купинястої тундри.
- Жива! Серце, як барабанчик. Дивіться, яка гарна!.. – говорить Циця, і лице його світиться.
- Випусти!
- Винесу надвір і випущу.
Нараз до приміщення зайшов із задерев’янілим обличчям Пончик у широких штанах із великими клинами і випущеною поверх сорочкою, підійшов до Циці:
- Що тримаєш?
- Пташку.
- Дай сюди!
- Не дам.
- Смазь захотів?
- Візьми та не задави. Вона гарненька.
- Що тут гарного? Маленьке, сіреньке. Це не орел.
- Не орел, а жити хоче.
- Жити? А я не хочу, щоб вона жила, - сказав Пончик, і з розмаху кинув її на підлогу, наступив чоботом і розвернувся. Почувся сухий тріск кісточок.
- Ах!.. Вирвалося з грудей присутніх.
Циця зблід, заціпенів. Раптом несамовито крикнув, мов смертельно поранений великий гірський птах, миттєво, як туга пружина, що вивільнилася, стрибнув на Пончика, мертво схопив його за горло, і коли той захрипів і повалився на підлогу, почав з якоюсь особливою насолодою бити і топтати ногами. Присутні заніміли. У приміщенні настала довга тиша, як після тривалої бурі. Такого подвигу від піддатливого, спокійного, добродушного в’язня, який дозволяв над собою глумитися, вони не очікували. Коли побачили, що Пончик не піднімається, і не захищається, нерухомо лежить на підлозі, загомоніли:
- Циця, бий його!.. Каменя на камені не залишай!
- Оце мужик! Оце фраєр! Бий іменем Совєтської Соціалістичної Республіки, щоб жити жив, а любити не захотів…
- Сміливці фортеці беруть!..
До їдальні зайшов Єгор Довженко. Побачивши як Циця гамселить скрюченого на підлозі Пончика, очам своїм не повірив. Здивований стоїть, споглядає, нараз підбадьорливо мовив:
- Федя, не осором землі Руської! Кістьми поляж, мертві сорому не імуть, коли ж побіжиш - сором нам буде!
- О часи, о звичаї! - в унісон Довженкові сказав виснажений високого зросту в’язень, колишній редактор якогось видавництва. - Повстаньте, гнані і голодні!
- Дядю, не ляпай, стіни вуха мають.
- Не вчи, знаю!
Двоє блатних, зрозумівши, що присутні не на їхньому боці, недоївши свої страви, непомітно вислизнули з їдальні. Їхніми недоїдками одразу скористався доходяга. А Циця не переставав бити Пончика, і тільки тоді, коли той попросив пощади і на чотирьох поліз до виходу під свист і непристойні вигуки в’язнів, залишив його.
За кілька хвилин із палицями до їдальні прибігло троє дружків Пончика, вони з люттю в очах і перехнябленими ненавистю ротами загорланили:
- Де отой, що посмів скривдити нашого пацана?!
- Немає. Утік, - підлесливо сказав кухар. - Я його знаю: смердючий фраєр. Не раз черпаком по лобі бив.
Блатні, вживаючи для підсилення своїх емоцій російські матюкливі лайки, оглянули приміщення, подивилися під столи та широкі лавки, що стояли біля столів, заглянули до клозету і роздратовані пішли до Цициного бараку з надією, що там його знайдуть. Але в бараку його не було. Тоді вони зробили із двох палиць хрест і поклали на Цицине ліжко. Це означало, що такого в’язня можна кривдити, програвати в карти, бо він принизив злодія в законі.
А Циця тим часом стояв у будинку лагерної вартівні перед наглядачем Пінчушкіним, переминався з ноги на ногу.
- Ти чого прийшов? Не тягни кота за хвоста. Говори.
- Гражданін начальник, я побив Пончика.
Наглядач здивувався. За всю свою довготривалу працю в лагерях він ніколи не чув, щоб в’язень заявляв, що когось побив чи образив, а тим більше такий, як Циця, нерішучий і дивакуватий, який нікого пальцем не торкне.
- Побив.? Ну і що?
- Дружки Пончика мене вб’ють. Посадіть у тюрму. Ізолюйте.
- Ось цього зробити не можемо: не маємо скарги від постраждалого. Іди у барак і попроси Пончика, щоби написав скаргу на тебе. Коли така бумага буде, тоді посадимо, - насмішкувато говорить наглядач.
Циця зрозумів: Пінчушкін глумиться над ним.. Що робити? Злодійчуки мститимуть, вигадають таку кару, що світові страшно стане. І перед очима Циці попливло жахіття: дружки Пончика зі злими очима роздягають його до наготи, руки і ноги міцною мотузкою прив’язують до нар. Він стоїть голісінький, у чому мама народила, а Пончик з кривою усмішкою бере ножа, щоб його каструвати. Він часто нахвалявся таке зробити, тепер зробить.
- Чого мовчиш? - запитав Пінчушкін. – Повертайся до свого бараку.
- Вони мене каструють.
У наглядача полізли очі на лоба.
- Старшина, ти чув, що оцей сказав? - сміючись звернувся Пінчушкін до вартового, котрий стояв осторонь. - Його каструють!.. Го-го-го!.. Такого ще не було. Слухай, Циця, для чого тобі статеві органи? Тут жінок немає і не буде. Коли звільнишся, вони відростуть і ще не одну бабу зґвалтуєш.
- Моє прізвище не Циця, а Куропатницький.
- Циця - краще, воно легко запам’ятовується,- продовжував кепкувати наглядач. – А Курво… Як ти кажеш? Язика можна поламати. Твого прізвища ніхто не знає. А скажеш Циця - усі знають. Повертайся до бараку і не вішай мені на вуха локшину.
- А як уб’ють?
Пінчушкін шкіриться, гергоче:
- Уб’ють, поховаємо і дощечку з написом на могилі поставимо. Руська земля без тебе не змаліє...
У бараку Циця підійшов до своїх нар, якусь хвилину тупо дивився на хрест, що лежав на постелі, потім рішуче, переборовши страх, взяв його і виніс надвір, поставив під барак, у якому мешкав Пончик. Вночі спав тривожно, тримаючи складаного ножичка при собі, очікував дружків Пончика. Але вони не прийшли, не приходили і вдень.
- Злодійчук, як заєць, полохливий, - сказав Єгор Довженко. - Він сміливий проти вівці, а проти баранця, і сам, як вівця. Тримайся, Федю, по-бойовому, держи хвіст бубликом. Пончик - подоба допотопної людини, а ти - сучасний. Виходь із дитячого віку, ти вже давно дорослий..
Циця і сам зрозумів, що після інциденту з Пончиком він, наче переродився, став іншим, дорослішим, мов прокинувся від якогось загадкового сну.
Лагерне життя продовжувало йти своєю трудною, голодною, принизливою дорогою, але Циця вже не виносив за когось парашу і ніхто не змушував його робити «концерту», і не насміхався над ним, і його почали називати не Цицею, а Федором Куропатницьким.

* Злодії у законі - злочинці, які за злодійськими принципами не мали права співпрацювати з адміністрацією.
* КВЧ - культурно виховна частина в лагері.
* Суки - колишні злодії, що відмовилися від злочинних принципів.
* «Шестьорки» - молоді злодії, які прислуговували авторитетам кримінальних злочинців.
* Придурки - лагерна зеківська номенклатура – бригадири, майстри, нарядчики, обліковці, лікарі, кухарі тощо.
* Фраєр - так називали у лагері звичайного роботягу.
* «Lasciane ogni speranza voi ch’entrata» - «Залиш усяку надію кожний, хто сюди входить». Данте.
* Фількіна грамота - характеристика фальшивих документів, яка пов’язана з московським пройдисвітом, що виготовляв і продавав фальшиві документи в тридцяті роки минулого століття.
* БУР - барак з посиленим режимом (лагерна тюрма).

Марфа і Мефодій

«Ні труни, ні хрестів...
І ні тризни!
Прямо в яму. Навіки віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни,
І її затамований гнів.

Ні могили, ні хресного знаку,
Щоби пам'ять розтерти на дерть!
Це тобі, Україно, подяка...
Щоб на всі покоління.
Ущерть!».

Антоніна Листопад

1933 року на початку весни Марфа сиділа на лавочці біля печі й різала щербатим ножем зілля. Відтоді, коли страшний голод завітав до їхньої оселі і життя опинилося над проваллям невідомості, вона почала збирати на степах листя дикого щавлю і лободи, обдирати кору з молодих дворічних саджанців груш і слив, варити з них юшку, аби хоч якось підтримати свої та чоловікові сили, дожити до нового хліба. Із кожним днем ставало все гірше і гірше, голова йшла обертом, гойдало, як отого маятника ходиків, що єдиний у хаті не нарікав на голод, ішов собі та ішов: тік- так!., тік - так! Як віддалася за Мефодія, то люди казали: «Тепер Мефодій носитиме плахту, а Марфа - булаву». Не вгадали. Бо хто б що не говорив, а він хоч і був смирним, але був і твердим господарем у хаті, а на роботі шановним людьми ковалем. Марфа і не пам'ятає, коли б він відпочивав: день при дні у кузні кував сапки, робив граблі, лагодив сільськогосподарський реманент. Спочатку мав власну кузню, то був хліб і до хліба. Люди казали: «Золоті, Мефодію, маєш руки, тримайся своєї кузні, не йди до колгоспу». Не послухав, молодий був. А хто був молодим, той був і дурним. Отож кував у колгоспі, і все на протезі - кульгик, кульгик... Першого року, після громадянської війни, звертався до міського начальства аби зважили, що він воював на фронті і щось платили б йому за каліцтво, але там сказали, що він був у Петлюри і є ворогом совєтської влади, і таким допомога не положена. А насправді Мефодій був не у Петлюри, а в Махна і спільно з Фрунзе під червоними прапорами брав Крим. Ось там, під Перекопом, його і підстрелив білогвардієць. То який же він ворог?.. Нічого поганого не робить, тяжко працює, як усі люди, не краде, не симулює, то чого влада боїться його? На те тоді кум сказав: «Влада боїться не тих, хто проти них, а тих, хто розумніший них». Може і так, бо кум розумною був людиною. Царство йому Небесне. Так ото Мефодій походив, поїздив до міського начальства, а потім, коли йому пригрозили посадити в допру, то він плюнув на все та більше і не їздив. І було б усе добре, аби не той день, коли із міста приїхала міліція, а з ними молодики (люди казали: комсомольці) із довгими залізними штричками і почали штрикати городи, вигрібати із селянських засіків останнє збіжжя, нишпорити по хатах та підвалах. Тоді Мефодій присоромив їх, сказав: «Яка тільки вас мати народила! Совісті не маєте. Чого людей на голодну смерть прирікаєте? Живете, як перекотиполе - ні людської душі, ні розуму». Так їхній старший при сусідських жінках і дітях безбожно виматюкав його і наказав своїм комсомольцям перештрикати весь город. Два дні штрикали, щоб їм усе життя штрикалося в печінці, і нічого не знайшли. Того дня з півпуда знайшли пшениці в сусіда, і то не в городі, а за ним, і то не знайшли б, якби клята Ївга не виказала, бо бачила, як той уночі щось закопував. Забрали сусіда, але швидко відпустили, бо в допрі не хотіли годувати. Сусід повернувся у село і сказав: «Ївгу - уб'ю!». Ївга, почувши отаке, одразу дременула на Донбасі там вижила, кажуть приїжджала в село, а сусід з голоду помер, Царство йому Небесне.
Марфа звела голову, мутними від голоду й душевного болю очима подивилася на дорожні під мисником казанки, у яких колись варився смачний на курятині, борщ... Була і гречка, і квасоля, і багато ще чого... А тепер порожньо, і серце голосить, як чайка, що загубила своїх дітей. На Різдво ще була жменька проса, трохи ячменю та жолудів... Пекла хліб. А зараз і того немає. У голові єдине: де б знайти чогось їстівного, навіть не для себе, для чоловіка. Він зовсім занедужав, геть не ходить. Милиці біля нього, а сам цілими днями лежить на ліжку й затьмареними очима дивиться в закіптявілу низьку стелю, наче там хоче побачити розгадку людському горю. А хто його розгадає? Сам колись казав, що людське життя, це сон, що сниться Богові. Ото, що йому сниться, те і є наше життя. У молодості до нього в кузню приходило багато односельців за порадою або так побалакати, бо не було до кого йти - церкву зруйнували, священика, старенького отця Іоана, вивезли на Соловки, а голова сільської ради - партійний. То йшли до Мефодія. Перед самим голодом викликали його в район, там чекісти допитувалися, про що він говорить з людьми в кузні. А про щоб він говорив? Про лемеші, плуги, граблі, корів, коней... Про що може говорити селянин? Не повірили, сичали, сверлили очима, почали кричати і лякати Сибіром. А тоді кажуть: «Ти воював проти совєтської влади, то спокутуй свій гріх, доповідай нам, про що говорять колгоспники». Розвернувся тоді Мефодій на своєму протезі - і на вихід, а вони навздогін: «Подумай добре, бо ще заплачеш».
Марфа розстібнула білі ґудзики на голубій ситцевій кофті: заболіло в грудях чи то від голоду, чи, може, від спертого повітря, насиченого димним чадом і вологістю. Вона повільно почала розтирати рукою вкрай виснажені (сама шкіра та ребра) груди, тяжко зітхаючи. Коли біль притих, підійшла до печі, відсунула заслінку, і посивіле волосся, що вибилося з-під темної косинки, засвітилося рожевим відблиском. У печі веселим вогником горіла купка дров, час від часу дзвінко потріскуючи. Горіли дрова з груші, яких ще позаминулого року Мефодій нарубав, неначе хтось підказав, що вогонь треба буде тримати круглий рік, бо ні сірників, ні гасу не буде. Гарна і висока була груша. її посадив Мефодіїв дід, коли в першу війну його забирали до російської армії, щоб воювати за царя. В армії він і загинув. Висаджуючи саджанець груші, дід казав: «Це плодове дерево буде вашим родовим оберегом, його доглядайте, як себе».
Мефодій з малих літ перейнявся словами діда, любовно доглядав грушу, щовесни підгодовував курячим послідом, обрізав хворі гілки, а влітку, коли довго стояла спекота і дули суховії, щедро поливав. І вона за те віддячувала щедрими врожаями соковитих груш, та іноді так рясно, що доводилося підпирати гілки довгими жердинами, щоб не поламалися від плоду. Отак груша росла, щовесни цвіла і щедро плодоносила. Коли ж вступили до колгоспу, на неї напали болячки, яких раніше не було, обсіли прожерливі комахи, і вона почала всихати. А ото позатого року Мефодій спиляв. Пиляв і стогнав, як поранений віл, так йому було шкода деревину. Тепер, хоч маленький, а горить вогонь, і люди приходять за приском, бо сірників ніхто не має. Ось і зараз хтось постукав знадвору.
- Хто там? Заходьте!
Рипнули двері, і до хати зайшла сусідка з малою дочкою Юлею.
- Добрий день у хаті!
- Добрий день! Тільки який же він добрий, коли у хаті голод?
- Марфушо, правду кажеш: ні хліба, ні до хліба. Бог за тяжкі гріхи карає.
- Не Бог, а сатана, казав дядько Володимир, - у розмову втрутилася Юля.
- Сиди! - гримнула мати. - Дядько Володимир такий же бездарний, як і твій батько. Казала: ховай хліб. Не послухав. Тепер кусає лікті, а чи вкусиш?
- А ви прийшли за приском? Беріть, у печі його багато.
- Спасибі, жар маємо. Прийшли позичити солі. Розбагатіємо,- віддамо. Чоловік їздив у місто, там на останні лахи виміняв трохи картоплі та такої дрібної, що нехай їм абищо.
- Мамо, що ви кажете! - з дитячою наївністю сказала Юля. - Тато привіз повний лантух картоплі.
- Сиди! - знову гримнула мати. - Лихо мені з дитиною!.. Скоро дівкою буде, а вона... Ну чого втручаєшся у балачки дорослих? Що вони робитимуть з картоплі без олії? Наваримо і їм дещицю дамо.
- От спасибі... От спасибі... Ми вже и забули, яка вона є, ота картопелька. Старий зовсім виснажився; ребра, як сухе галуззя, наступи - і хруснуть. Пересуватися на милицях уже не може, падає, а мені його не підняти, цілими днями лежить та дивиться і стелю, ніби там побачив порятунок. Зять Богдан повинен із Тули приїхати. Казав, у них хліб є, то обіцяв привезти, але не їде і дочка мовчить. Мефодій каже: Поганяй до ями! Яка яма, коли людині на цьому світі заповідано терпіти?
Марфа краєм косинки витерла непрохану сльозу. Вона давно вже не плакала, якась холодна байдужість відмежувала її від усього, що діється на світі, полонила її свідомість з того часу, коли пекельний голод заглушив усі почуття, крім бажання їсти. Вона зробилася мовби мовчазною машиною, яку хтось поставив під горою, з якої падає каміння. Кожні удари долі сприймала як належне, як сон, і тільки іноді, наче прокидалася, хапалася за останню надію: вижити!
Марфа пошкандибала до мисника (на підошвах гостро боліли мозолі), довго туманним зором дивилася на череп'яні розмальовані миски, - забула, де зберігається сіль. Нарешті згадала, повернулася до припічка, дістала глечик.
- Юлічко, тримай жменьку. Скільки вміститься солі, вся твоя.
- Спасибі, тьотю Марфушо.
Виходячи із хати, сусідка зупинилася біля дверей, мовила:
- Донечко, іди додому і скажи батькові, нехай починає варити, а я прийду пізніше.
Коли Юля вийшла, вона, причинивши двері, ніби повідала велику таємницю:
- Забула було сказати... Зовсім пам'ять нікудишньою стала. Мій казав, що на свої вуха чув, що сьогодні до вечора колгоспна кобила Люта околіє.
Очі у Марфи забігали, ожили. Так оживають, коли у людини раптом появляється надія на порятунок. Селом хтось давненько поголос пустив, що конюх Максим, коневі, який падає від голоду, швайкою штрикає у вухо, добиває його і таку коняку можна їсти: вона не здохлятина. Марфа згадала, як напередодні Нового року Максим швайкою таким способом (так казали) добив коня, і його вечором відволокли за село на скотомогильник. Тоді вона раніше за інших прийшла до скотомогильника, бо живе поряд з колгоспом бачила як конюхи готувалися волокти коняку, запрягали жеребця, якого одного підгодовували залишками сіна, щоби не здох і міг би волокти трупи коней. Тоді величенький шматок м'яса дістався їй, і вона з чоловіком майже місяць трималися на отому м'ясі. Спочатку Мефодій плювався, не хотів їсти, але пізніше, коли почала варити м'ясо з часником та морквою, та мерзлими буряками (ще були) і сипала багато солі, то їв. А Максим-душевний чоловік, у свого батька вдався, людей не кривдив. Коли вступав до колгоспу, то і свою кобилу Люту туди повів. Гарна була кобила, але кусюча, не дай Господи! Ото так і дивися, щоб не вкусила або не хвицнула копитами. Максим тоді почав працювати колгоспним конюхом і за сумісництвом ветеринаром. Ветеринарську науку самотужки з книг вичитав, знав коли і що давати тій чи тій скотині від проносу чи лишаю. Уподобав своє діло, але найбільше любив вихолощувати кнурців та бичків. Ото було накаструє миску яєчок і принесе їй: «Смаж, Марфо, та клич свого Мефодія, а я збігаю за півлітрою». А смажені на салі яєчка та приперчені, та присолені - за вуха не відтягнеш! Максим душевна людина, добра, що й казати! Ось і тепер швайкою докінчить кобилу: їжте, люди добрі, вона не здохлятина! Правда, він божиться та хреститься, каже, не вбиває, і швайки ніколи в руках не тримав і не тримає. Але то він так балакає, щоб у допру не забрали. Боїться. А хто б не боявся? Скажуть: ти ворог, шпигун, нищитель колгоспного імущества - гайда до білих ведмедів! Тепер це швидко робиться.
Марфа вже жила думкою: не прогаяти б виволоку кобили. Попрощавшись із сусідкою, вишкандибала надвір і сіла на причілковій лавочці. Тепер перед нею все колгоспне подвір'я, як на долоні. Сонце іде до заходу, небо, мов велетенський голубий дзвін, монотонно дзвенить, це вона добре чує. Єдина хмаринка висить над половником Івана Пилиповича.. Коли у тридцятому році його розкуркулили і з родиною вивезли до Сибіру, то там він і помер, а діти розбрелися по світу білому. Половник стоїть недалеко приземкуватої стайні. Двері стайні відчинені, і ніхто не ходить.
Чого ходити? Фуражу там давно немає, хіба-що гнила солома та і та з людських осель. За колгоспом чорніють залишки зруйнованої церкви. Руйнували люди з району. їхній лайливий старший з рябим обличчям сам тоді виліз на дах церкви, довго ламав хреста, але таки з часом подужав, зламав і кинув на землю, регочучи. Потім на шию бані церкви накинув петлю з товстого каната, і баню стягнули трактором. Усе село дивилося і мовчало, лише дехто з старшого покоління хрестився та тихо собі в кулак проклинав руйнівників. Правда, залишили дзвіницю з одним дзвоном. Коли тепер трапляється щось особливе в селі: пожежа чи велика буря, чи злива, то дзвонять. На пласкому пагорбі стоїть осібно вітряк, але без крила. Два роки тому воно відвалилося як нікому не потрібне. Недалеко від церкви біліє священикова хата. Тепер там сільська рада. Але і там ніхто н& ходить. А чого ходити? Залишати село не дозволяють, довідок не дають. Ага! Ось туди пішли Микита Мотузка і Павло Моргун, мабуть, за похоронним пайком. Вони на цвинтарі копають ями і ховають померлих без погребальних процесів і заупокійної служби. За це від голови сільської ради одержують харчовий пайок, за який сільські хлопці було ледве не повбивали один одного, - кожен хотів бути похоронником.
На колгоспному подвір'ї появилася висока на зріст, цибата, як лелека, чоловіча постать у чорній латаній фуфайці і облізлій баранячій шапці. Чи не Максим? Він! Іде за жеребцем. Запряжуть його у візок, до візка пришмарують кобилу - і гайда на скотомогильник! Марфа швидко звелася на ноги, взяла дебелий грушевий кийок, заглянула в кімнатку до Мефодія, і хоч той вдавав, що спить, сказала:
- Мефодію, потерпи ще трохи. Я швидко. М'ясо дають!
Той глипнув очима:
- Ти що, з глузду з'їхала? Яке м'ясо? Котів, собак і щурів ще того року поїли. Марфо, не хотів казати, а тепер скажу. Дочки не жди. Померла. Зять пише, що обіцяє приїхати... Та коли?
Марфа, ніби не почула чоловіка - ні застогнала, ні заплакала, мовчки вийшла з хати і скорою ходою, навіть забула про мозолі, пішла стежкою свого дитинства. Усі вулиці і провулки села - це її стежки, спочатку дитинства, потім молодості, а ось тепер і старості. Ними бігала малою, ходила до школи, а пізніше до ставка назустріч із Мефодієм, коли, здавалося, що доля стелиться рушниками. Усього була-але поганого більше. Коли б не Мефодій, лягла б ось тут під липою, що самотою стоїть за селом, та й померла б. А так його шкода. Безпомічний він, каліка...
Марфа зупинилася. Куди це вона йде? Остання хата села $же за спиною, попереду ставок... Чого це її тягне до того ставка? Топитися? Ні, то ганебна смерть, люди не простять. Минулого року старий Гаркуша з голодного розпачу ^топив свою дочку і сам утопився. Так поховальники, кажуть, закопали його за цвинтарем, а дочку поховали в могилі праведників.
Недалеко від Марфи із торішнього травостою випурхнула якась пташка, сіла на дереві, цівкає. Мабуть, знайшла собі ситу поживу, наїлася, то тепер і цівкає.
Спомин про поживу розбудив у Марфі з новою силою голод, під ложечкою млосно засмоктало, у животі з'явилася тупа різь. «Хоча б у степу не померти, бо ніхто не знайде і не поховає, не скаже доброго слова і не заплаче».
Сонце тихо й величаво сідало крайнеба, ось-ось воно зайде за обрій, щоб добре відпочити і за півдоби народити новий день.
Марфа збентежилася. Треба йти не до ставка, а до високого кургану, у якому, кажуть, поховано якогось давнього князя чи скіфського царя. І вона, перемагаючи в тому (у людини в потрібний момент завжди знаходиться невідгадана сила), пішла іншим путівцем, і незабаром дісталася кургану, під яким у канаві вже лежала кобила Люта з виряченими мертвими очима і відкритим ротом. І жодної людини."Хіба не знають? Мабуть, не знають, бо нікого немає». Марфа обережно підійшла до туші кобили, поклала долоню на крупу: «Ще тепла і м яка». Тільки тепер згадала, що з собою, крім полотняної торби, не взяла ні ножа, ні сокири. Вийшла нагору, сіла на горбочку: «Може хтось прийде. Ага, хтось уже йде, але далеко».
Із-за кургану появився худий, бурої шерсті пес. Він, мабуть, був дуже голодний, бо, стрибнувши у канаву, одразу почав енергійно обнюхувати тушу, де б її вкусити?
- Стій! Куди?!... Геть звідти! - слабим голосом крикнула Марфа і пожбурила грудку землі.
Пес вишкірив зуби, огризнувся: «Я також хочу їсти! Марфа повела очима: чи нема десь каменя? Не було. І вона, махаючи кийком, говорила:
- Ну чого прийшов? Чого приліз, поганий собако. Іди в степ! Люди йдуть, вони тебе зловлять і з'їдять. Іди геть!.. – намагалася голосно казати, але голосу не було, і все її казання нагадувало шепіт. - І як ти вижив у такий страшний голод? Утік від господаря? То втікай і зараз, бо йдуть люди, вони вже близько. Чуєш? Гомонять... Собака почув голоси людей, насторожив вуха.
- Ага, почув! Що я казала. Втікай!.. Прийшла група жителів села, переважно молодь.
- О!.. Собака! - хтось вигукнув.
- Живий!
- Так, живий. Ловіть його!
У канаву одразу стрибнуло три хлопці.
- Лови його! Заходь зліва!.. Зліва!
- Ти - зліва, я - справа. Лови!
Собаці, мабуть, дуже не хотілося ділити з людьми конину, прийняв погрозливу позу, загарчав.
- Не гарчи, здавайся! – простягнувши до собаки руки, сказав білобровий хлопець, і впав на собаку, хапаючи його. Той вкусив хлопця за руку, перестрибнув через нього і побіг, кульгаючи, у степ.
- Ловіть його! Ловіть!.. За ним погнався лише один хлопець, інші підбадьорювали вигуками:
- Миколко, біжи, біжи! Собака далеко не втече! Він кульгає!.. Не дай добігти до балки!.. Біжи!..
Але голодний, виснажений Миколка швидко втомився, серце ледь не вискочить. Пробіг зо два десятки метрів і присів, відсапуючись.
Раптом, як за невидимим порухом чарівної палички, односельці стрибнули в канаву - і замелькали ножі та сокири. Давно не голений Степан, розглядаючи та нюхаючи шматок м'яса, говорить:
- М'ясо - свіже. Годиться для вживання, але треба покласти годин на п ять до крутого розсолу, потім вимочити в оцт, просушити, аж потім варити.
- Кому, Степанко, говориш? - запиталася Марфа.
- Вам. Не так кажу?
- Не знаю.
- Не знаєте? То чого сюди прийшли?
- Того, чого і ти.
- Ідіть до мене. Я чогось уріжу.
Марфа поверталася додому з торбою м'яса. Ішла повільно, ноги не хотіли нести, ледве їх переставляла, спираючись на кийок. Часто зупинялася, відпочивала. Біля неї опинився їжачок. «їжачок – також м'ясо» - подумала і нахилилася, щоб його взяти, але той зібгався в клубочок, і вона впала на нього і знепритомніла. Лежала довго. Сонце зайшло і нічний морок наповзав із яру. Коли розплющила очі, біля себе побачила знайомого собаку. Він, шматуючи торбу з кониною, намагався вирвати з її рук.
- Не дам!.. Геть! Не дам!.. Не дам!
Але собака виявився дужчим, вирвав торбу і потягнув у степ. Марфа знову знепритомніла. Прийшла до тями на ліжку у своїй хаті. Коло неї на стільці сидів Мефодій і з ложки годував її бульйоном. Поряд стояв зять Богдан.
- Це ти, Мефодію?
- Я.
- А це зять?
- Він.
- Слава Богу, дочекалися!

1933
Наказано: хліба реквізувати,
До міста скопом вивезти з токів.
Заплакав вітер, де був лан багатий
І срібно лився жайворонка спів.

Вселився голод до сільської хати,
Домашня живність впала без кормів.
Запрацювали день і ніч пілати,
І день, і ніч вівтар журби горів.

Осиротіли клуні та халупи.
На вулицях з'явились людські трупи,
Подальшої історії прелюд.

Несла свій хрест мовчазно Україна,
Але не стала в скруті на коліна,
Хоча й звірячий був над нею суд.

 

<<Читати попередній розділ Читати наступний розділ>>

 

Календар подій

12 3 4567
89101112 13 14
15161718192021
22232425262728
2930