сторінка 76-85

Танець вогню: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. оформ. К. Стеценко. – Херсон: Айлант, 2005. – 88 с.: іл. 

 * * *
Небом котиться яблуко,
золоте-золоте.
Паперові кораблики,
ви куди пливете?

Ви куди відлітаєте
крізь безсоння нічні,
дерев’яних журавликів
світлі кільця річні?

Де ви, глиняні коники?
У якій далині
на шляху домотканому
вас чекати мені?
 

Вікна

Под сосною спят сода и песок,
Как же им сказать, что они — окно?
Олександр Кабанов

Світло у вікнах тане.
Кайся. Карайсь. Молись.
Скло наших вікон стане
тим, чим було колись.

Час павутину тріщин
в кожнім вікні сплете.
Каменем кине грішний
і розіб’є — святе.

Свиснувши проти ночі
кулею над виском,
вітер засипле очі
содою та піском.
 

* * *
Лежимо на дні трави
голова до голови.
А тим часом Бог працює,
засукавши рукави.

З неба кіптяву змива,
в полі жито полива.
Як веселика, веселку
випускає з рукава.

У траві лежить сачок.
У ріці висить гачок.
Залітає в Боже око,
мов піщинка, літачок.

Лежимо, і дай нам Бог
ні печалей, ні тривог,
ані зради не зазнати
в цій траві, одній на двох.

З поля дощ іде над ліс —
наче плаче хто навскіс.
А ніде ні сліз не видно,
ані приводу для сліз.

А трава — така густа,
що долоні і вуста
ледве тягнуться крізь неї
від колиски до хреста.
 

Гера Квіт

              Володимирові Чуприні

Напхом напханий тролейбус —
  бочка, повна оселедців.
За зупинкою — зупинка,
  мов за жовтнем — листопад.
В парку золото сусальне,
  мов «Перлина степу», ллється.
Якось дивно йти судилось:
  крок вперед і два назад.

Слава Богу, є де сісти.
  Вчасно Бог послав і столик.
Гера Квіт мені й сьогодні —
  друг, товариш і братан.
Сидимо, блаженні духом,
  православний і католик.
Під густою міддю дзвонів
  сріблом дихає орган.

Розливаючи у склянки
  золоту «Перлину степу»,
Гера мружиться від сонця,
  що іскриться у вині.
Зазираючи у пляшку,
  можна втрапити в халепу.
Але ж як тоді шукати
  ту із істин, що на дні?

Це не я кажу. Це Гера.
  А іще говорить Гера,
що одну й ту саму чару
  двічі спити не дано,
що болить йому вітчизна,
  мов ґалернику ґалера,
до якої той прикутий
  і яка іде на дно…

З парку золото сусальне,
  мов скрізь пальці, витікає.
Блудним сином сновигає
  по алеях дим багать.
Всі шляхи ведуть до римів,
  та не всі — до ватиканів.
І не всі, хто відлітає,
  до едемів долетять.

Рим римується із Кримом,
  але це не так важливо.
Крим і Рим пройти ще можна,
  а хотілось би — весь світ.
На одну і ту ж дорогу
  двічі вийти неможливо.
Це не я такий розумний.
  Це говорить Гера Квіт.

Гарне прізвище у Гери.
  Квітне Гера і не в’яне.
А йому вже, слава Богу,
  з добрим гаком шістдесят.
Це життя, — говорить Гера, —
  не таке вже і погане.
Хоч і дивно йти судилось:
  крок вперед і два назад.

То ковтнеш «Перлини степу»,
  то посмокчеш валідолу.
За весною в тебе — літо,
  а за осінню — зима.
Це нагадує собою
  рух тролейбуса по колу,
де кінцевої зупинки
  просто-напросто нема.

Той виходить, той заходить,
  сподіваючись на диво,
що місця хоча б стоячі
  будуть зайняті не всі.
У той самий у тролейбус
  двічі сісти неможливо?
Хрін із ним, — говорить Гера, —
  нашкребемо на таксі.
 

Танець

Щоб душа, як нога у болоті,
не загрузла в розмові про час,
ти злітаєш! — летиш! — і в польоті
висоту набираєш взапас.

Цей політ! Ці підскоки, притопи!
Цей навприсядки взятий розгін!
Це — надія у центрі Європи
відчайдушно повстала з колін.

Грає музика! Муза вагітна
вся аж сяє від того, що ти,
зуби зціпивши, весело й гідно
зберігаєш запас висоти.

Грай, музико! Раюй, танцюристе!
Сльози щастя розмаж по щоках.
Обнадій цим танком товариство,
розчароване у гопаках.

Ти ж — коханець! Ти — долі обранець!
Твої рухи — легкі і незлі.
Тож продовжуй мажорний свій танець —
босий танець на битому склі.

<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>