МАРКОВИЧ ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ
[1848-1920]
громадський діяч, письменник
Сторінки біографії
Маркович Дмитро Васильович (відомий під псевдонімами Волиняк, Гайдабура, Марківчанин, Оленин та ін.) народився 7 листопада 1848 року в Полтаві. Батько письменника походив з роду Марковичів – полтавських козацьких старшин. Дмитро Васильович називав серед своїх предків навіть генерального підскарбія Марковича. Мати письменника була німецько-іспанського походження; вона – внучка іспанця Франца де Оліва, викладача іноземної мови і літератури в царськосільському ліцеї, що під Петербургом.
Батько письменника Василь Васильович був закоханий у літературу, постійно багато читав, дотримувався прогресивних поглядів на розвиток суспільства, ненавидів царизм. Як вільнолюбна людина, він виступав за визволення селян із кріпацтва. Кохався в природі. І як заповзятий мисливець (працював лісничим у казенному відомстві) часто брав із собою на полювання свого Дмитрика. Високі гуманні погляди на життя прищеплювала сину і його мати. Як згадує письменник, вона була доброю, гордою, високоосвіченою людиною, осуджувала кріпацтво й поміщицьку сваволю, щиро любила свою багатодітну сім’ю, жила її інтересами, опікувалась навчанням сина, який під наглядом мами здобув початкову освіту в домашніх умовах.
Малий Дмитро Маркович ріс у родині, де говорили українською, тогочасною російською, французькою та німецькою мовами. Але саме українська мова була на першому місці. Батьки зналися на розмаїтті українського фольклору, навчали цьому своїх дітей. Знайомство малого Дмитра з українськими піснями відбулося під час відвідин будинку батьків учителем музики. Також В.В. Маркович намагався передати синові свої знання з історії України у формі коротких історій про козаків; оповідей про те, як вони захищали свої землі від ворогів. Дмитро дізнався, що народ України мав свою державу. Вже з дитинства почалося поступове формування уявлень хлопця про українську ідентичність.
Дитячі роки майбутнього письменника пройшли в Чернігівській губернії, де його батько працював лісником. Навчався спочатку в Новгород-Сіверській, пізніше у Вологодській гімназіях, звідки був виключений через видання літографованого журналу. У цей час майбутній громадський діяч ще більше зміцнив свої українські погляди, оскільки він бачив у містах українців-засланців, які переселялися за політичні переконання з України. Одним із таких діячів був О.Я. Кониський. Він залишив помітний слід у становленні поглядів Д.В. Марковича, розвинувши у молодого юнака любов до своєї Батьківщини. Дмитро Маркович був вільним слухачем медичного факультету Київського університету (1866 р.). «Без грошей, без знайомих, без уміння жити, я опинився в жахливих умовах; замість робіт в alma mater я шукав роботи для шматка хліба, не знаходив її […]. Потерпів повне фіаско, прохворівши в лікарні жовтухою, я у 1866 р., при перших морозах, вирішив їхати в село до сестри в Новгород-Сіверський повіт відпочити, підлікуватися і знову почати навчання».
З допомогою дядька він одержав посаду акцизного наглядача. У 1867 році навчався на юридичному факультеті Ніжинського ліцею; згодом перевівся до Новоросійського (нині Одеський) університету (1868–1873 рр.), який закінчив кандидатом на судові посади, і почав працювати судовим слідчим у Кишинівському повіті в Бессарабії.
Херсонський період життя Дмитра Марковича
У 70–80-х рр. Дмитро Маркович жив і працював у Херсонській губернії, зокрема на посаді товариша прокурора Єлисаветградського окружного суду. Це період його активної українофільської діяльності пліч-о-пліч з Олександром і Софією Русовими, Теофаном Василевським, Олександром Волошиним, Іваном Тобілевичем, Андрієм Грабенком та ін. Метою і змістом їхньої роботи були, за словами С. Русової, «розвиток національної гідності, розвиток мови як кращого провідника світла і знання, введення малоруської мови в церкві та школі для успішнішого виконання призначення обох» та ін. Проте зовсім інакше кваліфікували ці просвітницькі заходи царські посіпаки, вбачаючи в них прагнення «шляхом поширення дозволених цензурою малоросійських творів знищити існуючий порядок». На межі 1884–1885 рр. над єлисаветградськими українофілами пронеслась буря. О. Русов, О. Волошин, Т. Василевський були арештовані, і лиш втручання Д. Марковича полегшило їх долю – було внесено гроші і, таким чином, забезпечено звільнення в'язнів з тюрми. З початку 1885 року єлисаветградські просвітники перебували на засланні в Херсоні, сюди ж перевели на роботу і Д. Марковича – помічником губернського прокурора.
У Херсоні Дмитро Маркович підтримував зв'язки із земськими діячами-статистиками, лікарями, вчителями. Входив до складу Херсонського українського гуртка, який поклав початок систематичної української просвітницької роботи на Херсонщині. Він разом зі своєю дружиною Є.І. Маркович був ініціатором і організатором видання літературного альманаху «Херсонський белетристичний збірник "Степ"», віддрукованого в Петербурзі у 1886 році. Ще в Єлисаветграді Дмитро Васильович разом з дружиною розпочав упорядкування белетристичного збірника. Ця справа була продовжена в Херсоні. Як згадувала С. Русова, цей період «відзначався серед українців деяким оживленням; хоч правильного розвитку літератури й не було, але настала мода на збірники, – до них і цензура ставилась якось лагідніше, і розходились вони ліпше, бо в них більше авторів брало участь. На чолі цієї справи в Херсоні стояла офіційно Є.І. Маркович, як видавець, і, неофіційно, сам Д.В. Маркович, як душа цілого збірника, всі ставились прихильно і підтримували його, хто чим міг».
До рукописного варіанту народжуваного альманаху ввійшли статті, оповідання, вірші не лише херсонців (О. та С. Русових, Дніпрової Чайки, Д. і О. Марковичів, А. Грабенка, Б. Грінченка), а й дописувачів з інших місць – К. Іващенка (Шрама) з Одеси, І. Левицького (Нечуя) з Кишинева, Д. Мордовця з Петербурга, М. Грушевського (Заволоки) з Астрахані, П. Тулуба з Києва та ін. Подані до збірника матеріали редагував Д. Маркович. До альманаху, крім творів просвітницьких діячів, включені оповідання Дмитра Марковича.
Про трагізм долі дітей злидарів, їхню поразку в непосильному двобої з жорстоким світом повідав письменник у своїх оповіданнях «Шматок» та «У найми», в яких широко використані матеріали з херсонського життя, створені колоритні образи тавричан, наведені описи природи нашого краю.
Одним з перших в українській літературі звернувся письменник до теми трудової еміграції (оповідання «Бразиліяни»), життя молдаван та інших народів в Україні.
В окремих творах (оповідання «На свят-вечір», п'єса «Не зрозуміли») змалював образи інтелігента-просвітянина з дворян у непростих, іноді й драматичних взаєминах з односельцями-трударями. І твори письменника, вміщені в альманасі «Степ», і серія інших його оповідань, позначених таким же пафосом людяності (окрім згаданих «На вовчому хуторі» та «У найми», це такі як «Невдалиця», «Бразиліяни», «Судова помилка», «Замах на вбивство жінки» та ін.), були гідним внеском у справу розвитку українського письменства на засадах гуманізму і демократизму.
В середині 90-х років XIX cтоліття Дмитро Маркович працював мировим суддею у м. Каліші біля Варшави.
З часом розчарувавшись у судовій службі, письменник у 90-х роках поселився у невеликому маєтку в с. Михалківцях на Волині, де намагався допомагати селянам боротися з нуждою, займався також хліборобською справою.
Жорстокість і безглуздя революції, море крові і смертей в добу столипінської реакції (1907) відібрали силу й мову в письменника. Кожний день усі часописи рясніли від страшних повідомлень: там повісили, там стратили, там добили чоловіка, що зірвався з зашморгу… Смерть, смерть, смерть… і вдень і вночі. Де взяти сил, щоб пережити все це? Письменник занімів з болю. Марковича просять, благають, лають і спонукають, соромлять й апелюють до свідомості: дружина, діти, письменники і критики (М. Коцюбинський, С. Єфремов, Олена Пчілка), читачі – всі в один голос волають не мовчати
26 грудня 1907 року він пише “Final”. Лист до приятелів і всіх земляків”, в якому пояснює причини своєї мовчанки: “Як же я писатиму? Про кого? Мій малий талант не обійме усього горя, несила моя обгорнути героїв, величезну постать їх; немає сили виявити моря горя людського… Про кого ж я писатиму? Про комах? Судіть мене, судіть усі, – нехай судить моя рідна Україна… Чи винен я? Як же я писатиму, коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю!?”.
Першу світову війну письменник зустрів у Михалківцях і після тривалої паузи відгукнувся оповіданням “Мій сон” (1915). Письменник засуджує і війну, і самодержавну національну політику, що перешкоджає розвиткові національної мови, культури, духовного життя, Маркович, проте, не втрачає надії, але “хоч віра безконечна у правду, і силу слова, і невмиручу силу українського народу живе, а все залазить гадючий сон, згадується він, і серце зщулиться, здавиться. І боюся, як би не розірвалося дочасно…”
Цього ж року (1915) родина Марковичів переїжджає до Вінниці. Письменник невимовно страждає над спливаючою кров’ю Україною і знову замовкає. Створення Центральної Ради (6 квітня 1917 p.), рух до відродження народу повернули Марковичу силу і бажання прислужитися Вітчизні. Його призначають Головним прокурором України. 17 серпня 1917 р. він вітає українців з довгожданним новим життям: “У 1915 році яко автор я умирав і написав “Мій сон”, себто виконаний над Україною смертний присуд з расєйськими лібералами й другими україножерами. Тепер “Мій сон” зник, я прокинувся, прокинулася уся Україна, й моя віра у силу і правду народу здійснилася. Здоровлю тебе, читачу, з новим життям”.
Переїхавши до Вінниці, Д. Маркович бере активну участь в кооперативному товаристві, в організації кооперативного банку. Він щиро радів успіхам Центральної Ради у справі національного відродження України.
29 квітня 1918 р. уряд М. Грушевського і В. Винниченка було замінено на уряд гетьмана П. Скоропадського. Марковичу запропонували посаду Прокурора генерального суду. Маркович хоче сам перевірити, чим живе і дихає гетьман, куди веде Україну. Він їде на аудієнцію: “Коли я був у Скоропадського, – писав Маркович, – він присягався мені, що любить Україну й хоче її самостійності, – а я не вірив йому і сказав йому в очі: “Глядіть, як це окажеться неправда, то прокляне вас Україна і я прокляну”. Коли він одверто проголосив федерацію з “єдиною неділимою”, я прокляв його, так само щиро прокляв, як і Миколу II” .
До кінця життя Маркович творчо працював, подекуди друкуючи свої твори у місцевій пресі; він устиг ще видати свої твори у двох томах у видавництві “Дзвін” (1918-1919).
Помер 9 грудня 1920 р. у м. Вінниці.
Вшанування пам'яті Дмитра Марковича
У Херсоні гідною даниною пам’яті по Д. Марковичу стало відновлення його творчого дітища – альманаху «Степ» у 1991 р. На даний час вийшло понад два десятки випусків. Херсонський державний університет провів Всеукраїнські наукові конференції до ювілеїв митця (1993; 2013). У 1997 р. у Херсоні вийшов меморіальний випуск альманаху «Константи», що цілком присвячений багатоманітній діяльності Дмитра Васильовича Марковича.
